Краса українських гір серед обласних переможців

Цього року учасники української частини «Вікі любить Землю» подали на конкурс майже 10 тисяч фотографій. Із них експертне журі обрало 27 найкращих — по одній фотографії з кожного регіону України. Найкращі фото з кожної області ми опублікуємо у кількох дописах, поділених за тематичними категоріями. Топ-10 фотографій конкурсу — найвище оцінені фото із цих 27-ми — буде оголошено на церемонії нагородження.

У першому дописі фотограф, член оргкому «Вікі любить Землю» 2019 Микола Сварник розповідає про призові фотографії гірських заповідних територій — та про особливості фотографування гір.

Фотографії з гір традиційно займають високі місця у «Вікі любить Землю», і цей рік не став винятком. Здавалося б — усе просто: зійди на першу-ліпшу гору – куди не поглянеш – усюди заповідні території. Знимкуй і вигравай призи. Однак не все так просто. У всьому важать нюанси. Адже більшість із нас вилазять на гору, добре захекавшись, близько полудня, коли сонце в зеніті, і фото виходить не таким уже й цікавим. На денному фото різкі контрастні тіні, нудне майже біле небо і мало романтики. І навіть якщо при вас (нелегенька) професійна камера зі штативом, це мало допоможе. Звісно, інша справа, коли вдасться закарбувати якісь особливі атмосферні явища. Однак рідко кому сподобається потрапити в грозу десь на скелях — а ще це може прямо пошкодити вашій камері.

Тому якщо хочете отримати шедевр, краще орієнтуватись на так звану «золоту годину»: схід чи захід сонця. Саме це ми й бачимо на призових фотографіях із гір цьогорічного конкурсу. Це означає, що фотограф або ліз угору добру годину в темряві перед світанком, або спускався (що ще складніше і небезпечніше) у сутінках. Ранковий туман чудово доповнює картину сходу сонця — але він якраз і виникає від перепаду температур на світанку, тому слід бути готовим до цього стрибка температури.

Найкраще фото Криму — авторства Дмитра Балховітіна, який уже неодноразово перемагав у фотоконкурсах у Вікісховищі — зроблене на світанку з гори Ай-Петрі. Не знаю, як він добирався на точку зйомки, але картина сходу сонця о 6:35 над хмарним морем схоплена неймовірно — це ніби коли літак підіймається над хмарами. А тут іще й сосни в інеї, і занесені снігом скелі — справжня мить екстазу для митця.

Фотографія із Закарпатської області дає можливість глядачам пережити наближення грози десь на гірському хребті. На панорамному знімку Павла Пивовара з Мармароського гірського масиву «Пливе гроза» якраз і зафіксована така картина. Між густими темними хмарами саме відкрилось вікно, крізь яке сонце, що хилиться до заходу, осяває скісними променями долину. До неї сходяться поперечні відроги хребтів, і по їхніх краях у «контровому» світлі золотиться ясна зелень листяних дерев, у той час як більша частина картини спочиває в тіні. На верхах, в улоговинах, куди не заглядає сонце, ще лежить торішній сніг, а там, де він зійшов, трава і чагарнички бурі, ще не розвинені. І це, як свідчить дата знімка — кінець червня! Екстремальні умови.

До речі, доступ мандрівників до Мармароського масиву відкрився порівняно недавно — за радянських часів усе це була прикордонна зона, до якої можна було дістатись лише за спеціальною перепусткою — раптом турист ненароком перевалить не на ту сторону хребта.

А ось іще раніша світанкова фотографія куртин рододендрона на Вухатому Камені коло Попа Івана роботи Misha Reme. Тут справді треба було вилізти з намету і серед роси шукати місцину, де в перших променях сонця квіти цього червонокнижного чагарничка висвітяться тим чаром, про який співається в піснях. Настрій знімка радісний, магічний, дещо екзальтований.

Інше ранкове фото цього ж автора з гори Парашки коло Сколе — навпаки, спокійне, ліричне і, як на мене, трохи меланхолійне. Лагідне цитринове світло ранкового сонця приглушене осіннім туманом, краї лісу оторочені раннім снігом. Сніг тане і мабуть ще цілком зійде перед справжньою зимою, але трави вже цілком руді, побиті приморозком.

Туман, що покриває далеку долину, на перший погляд здається ще одним клаптем снігу. Природа чекає на зиму. Для мене особисто Парашка була першою горою, куди я мандрував у мої юні роки. Бував там і пізніше — але мені ніколи не доводилось стрінути там на вершині схід сонця. Тож дякую за цю нагоду колезі Misha Reme і дякую йому й усім переможцям за чудовий внесок до конкурсу «Вікі любить Земою».

Див. також:

• Переможці у номінаціях «За кількісний внесок»